“Укробонпром” та Мінстратегпром ведуть одночасно два не узгоджених між собою проекти по локалізації в нашій країні літаків тактичної авіації західного виробництва. Протиріччя між цими проектами настільки глибокі, що в підсумку наша країна може втратити Повітряні Сили як рід військ після 2030 року, бо згаяла час.
На початку вересня 2021 року прес-служба “Укроборонпрому” оголосила, що під час візиту делегації України в США на чолі з президентом Зеленським Концерн уклав декілька угод сумарною вартістю 2,5 мільярда доларів.
Мова, зокрема, про “спільні проекти” з корпорацією Lockheed Martin.
Розкривати деталі домовленостей з тим же Lockheed Martin прес-служба “Укроборонпрому” не стала: можливо, розраховували на те, що тут сама цифра в 2,5 мільярда доларів (дворічний еквівалент затрат України на ДОЗ) складе “вибуховий ефект”.
Ну і також – схоже розраховували, що уважний читач і так побачить натяк на бажання Концерну “вписати” Україну в проєкт з виробництва винищувача F-16.
Можливо, керівництво “Укроборонпрому” не стало розкривати деталі домовленостей з Lockheed Martin, тому що саме не ще визначилось, яка саме роль має належати Україні при виробництві F-16.
Наприклад, буквально 2 вересня цього року з’явилась новина, що ізраїльська корпорація Israel Aerospace Industries реанімує своє виробництво кінцівок крил до цих винищувачів, котре було зупинене в 1980-х роках.
Втім, тут варто згадати ще одну новину: 25 серпня цього року Віце-прем’єр-міністр України — міністр з питань стратегічних галузей промисловості України Олег Уруський заявив, що його відомство веде перемовини про реанімацію проекту локалізації виробництва в Україні навчально-бойового літака Т-7А Red Hawk від американської корпорації Boeing.
Успіх подібного проекту міг би “прокласти місточок” для України до участі у виробництві більш складного літака – винищувача F-15 новітніх модифікацій, наприклад – F-15ЕХ.
Але таким чином отримуємо наступну ситуацію: два конкуруючих між собою відомства в Україні ведуть одразу два як мінімум не узгоджені між собою проєкти по участі нашої держави у виробництві літака тактичної авіації західної розробки – або ж F-16 від Lockheed Martin, або ж Т-7А (та F-15 у перспективі) від Boeing.
І як можна раціоналізувати такий “різнобій” – поки що незрозуміло.
Здоровий глузд підказує, що в першу чергу треба братись за втілення того проекту, по якому вже проведена підготовча робота, а відтак – проект за принципом “шляху меншого опору” можна буде швидше довести до логічного фіналу. Якщо мислити в такому ракурсі, то логічніше було б, аби держава Україна бралась за втілення проєкту з локалізації виробництва Т-7А.
Тим більш, як розповідав екс-очільник ДП “Антонов” та голова правління британсько-української компанії Air combat evolution Олександр Лось в інтерв’ю Defense Express, представники корпорація Boeing, ДП “Антонов”, ДК “Укроборонпром” та Міністерства оборони України весною 2019 року вели перемовини щодо складання на потужностях того ж “Антонова” літака Т-7А, що тоді мав позначення Т-Х.
У випадку успіху перемовин Україна отримала б можливість локалізації виробництва сучасних бойових літальних апаратів, що можуть прийти на заміну застарілому радянському авіапарку. Але із-за саботажу ті переговори завершились невдачею.
Хоча, за даними Defense Express, в ході тих перемовин Держдепартамент США і корпорація Boeing встигли акцептувати Letter of Request Міноборони України за підписом тодішнього міністра Степана Полторака для участі в цьому проекті.
Передбачалось, що проєкт з локалізації Т-7А буде фінансуватись по лінії військової допомоги США. При цьому Boeing був готовий передати усю необхідну цифрову виробничу лінію, яку можна використовувати для виробництва літаків інших типів.
Можна мислити в іншому ракурсі – для оновлення своїх Повітряних Сил Україна має обирати літак, який не тільки “потягне” організувати виробництво, але який також влаштовуватиме військових.
У липні 2021 року уже екс-командувач Повітряних Сил генерал-полковник Сергій Дроздов допускав купівлю купівлю нових тактичних літаків іноземного виробництва. Якого саме типу – визначено ще не було, вибір відбувається з опорою на співвідношення таких параметрів як ціна купівлі, бойовий потенціал, вартість експлуатації та вартість обслуговування літака.
Якщо виходити із озвучених вище параметрів по вибору нового тактичного літака для Повітряних Сил, можливо, оптимальною була б концепція, про яку говорив той же Олександр Лось в інтерв’ю Defense Express, а саме – “пересадити” наші Збройні Сили на важкий винищувач F-15EX та на літак Т-7А, що може виконувати функції легкого винищувача.
І при цьому – вести модернізацію наших Повітряних Сил на засадах створення колективної системи регіональної протиповітряної оборони, включно з Польщею та країнами Балтії; РФ уже змогла створити суцільне радіолокаційне поле, яке може виявляти у небі над Україною такі малопомітні об’єкти, як винищувачі F-35.
Описані вище протиріччя можуть породити настільки великий обсяг проблем, що в підсумку Україна так і не зможе переозброїти свої Повітряні Сили на новітні літаки, і тому тактична авіація в нашій країні після 2030 року може зникнути як рід військ. Відтак, було б логічно, якби керівники Мінстратегпрому та “Укроборонпрому” публічно розповіли про деталі своїх проектів локалізації виробництва літаків західної розробки. Тобто – “Укроборонпром” про свої плани співпраці з Lockheed Martin, а Мінстратегпром – про можливу співпрацю з Boeing.
